Дуже вдячна буду за будь-яку критику

ДУША ЗИМОВОГО ЩАСТЯ

Теорія стигматизації полягає в тому, що та людина, яка нічого поганого не робить, стає такою за умови, що про неї будуть говорити як про злочинця, і навпаки, якщо ця людина має погані особисті якості і про неї говорять як про людину з добрими рисами, то вона стає хорошою.
Якщо ж людина хвора, а насправді ніхто їй нічого не каже (якщо людина сама цього не знає), то вона – здорова!!!
Давайте розглянемо випадки, коли люди хворі від народження і мають навіть певні документи з печатками, стають хворими взагалі, не зважаючи на те, що та чи інша хвороба може мати свої певні переваги: людина, хвора на гемофілію, буде, як правило надзвичайно обережною при роботі з гострими предметами; людина з вродженим пороком сердця змушена навчитися стримувати себе. Але ж є і така група людей, що характеризується вродженими хворобами нервової системи (!!!), яка теж має дуже багато переваг перед тими, хто їх «таврує». Чисто гіпотетично, ці люди з „перевагами”, теж підлягають стигматизації за діагнозом. Але натовп виділяє лише тих, чиї недоліки найбільш яскраво виходять на поверхню. Була собі одна дівчина, виділена з натовпу з тавром „тотальне збочення почуттів”, яка знайшла своє місце, свій куточок, свою затишну місцинку, у якій вона проживала довго і щасливо свій життєвий сценарій. Про неї і буде розповідь. Вірніше про її внутрішній стан. Читач же повинен виступити у ролі будівника, оскільки йому залишається будувати зовнішність цієї особи.
„Той день був звичайним сіреньким днем кінця зими. Танув сніг і землю облягали сонні тумани, м’які і теплі, мов старенька бабусина пухова шаль. Скоро-скоро уже прилетять сюди вітри, принесуть з собою запах весни, моря, квітів і ще чогось незбагненного, що бентежить душу і кличе, кличе за собою в дорогу дальню, і обіцяє, і манить сподіванням близького щастя, що хоче відкрити мені велику таємницю, великий скарб, похований глибоко у буденних, збагачених відторгненням почуттях кожного з нас. Дозвольте мені описати вам декілька моментів з життя таврованих на розумову і поведінкову відсталість, для того, щоб ви зрозуміли, що тавро більше, ніж дійсність, оскільки розум у цих людей є, і навіть такий самий, або ж більший, ніж у «нетаврованих»(!!!!!!).
ЗНАЙОМСТВО
Ця подія сталася у п’ятницю. В цей день було проведено неформальне заняття з волонтерської практики – групу всіх бажаючих студентів-соц працівників повели до установи, яка опікується таврованими дітьми. Прийшли вчасно, зовсім не заблукали, але перше, що кинулося в око – ВІДКРИТА установа, що знаходилася з іншого боку дитячого садка, а це значить, що поняття «травмувати психіку дитини», частково нехтується, оскільки вже ці діти можуть бачити одне одного, не через яку-небудь сітку, що гарно називається «тин», а просто так, гуляючи територією дитячого садка. [кліп №1]
Коли ми підходили до тієї частини будівлі, де була розташована ця організація, всі члени волонтерської групи були у певному напруженні – більшість з нас, ті, хто був необізнаний з подібними організаціями, напевно очікували побачити такий собі ізолятор, у який люди навряд чи приходили б покращувати свій душевний стан, а у який їх притягували б наче навмисно, щоб його погіршити... але, наприклад я не побачила жодних ознак останньої своєї хибної здогадки – щойно ми переступили поріг Установи, як ми побачили добре вихованих підлітків, хтозна з якими вадами, які поздоровкались з нами (не думаю, що їм підказали так зробити). Так, звісно, пізніше нас водили по Закладу, наче на екскурсію, показували заняття людей-клієнтів цих установ, ну, були такі, по яким видно, що з ними не все гаразд, але їх було усього 2-3 людини на групу з 10ти чоловік (але ж не всі!!!). Виходить, що інші сім – ті, котрі пішли на прив’язі свого діагнозу, того, що написано у бумажці, незважаючи на власні здібності і вміння. Звісно, це невдоволення стосується і інших 2-3 ьох, але тут трошки важче – зовнішність. А хіба може наше зле суспільство заплющити очі на зовнішні вади? Воно навпаки, здається, жадає виділення серед своїх мас такої людини, яку можна було б позбавити права на щасливе існування, а через що? Та лиш через те, що вона трошки не підходить певними стандартами. [кліп №2]
Ну, загалом, ми ходили дуже довго, аж поки не сіли на так званий перепочинок – нам повинні були показувати відео презентацію про цю установу. І показали... вона була надзвичайно сумна і глибоко психологічна – дивлячись її ми відчували усі переживання героїв цього відео: батьків, дітей, викладачів. Але найбільш вражаючим за час перегляду відео була не рефлексія цілеспрямованих батьків (!!!)...
Двері у кімнату, у якій була „група зацікавлених”, були відкриті, а отже ми мали змогу спостерігати за всім, що відбувалося в Установі: хор, різні розмови, все все. Діти проходили... пробігали...
Ні, не все так просто і нудотно... пройшов хлопчина (Той самий, що здоровкався з нами, коли ми прийшли) і ще раз поздоровкався. Диво. Хто б і де з нами так вітався!!! Окремо це не могло вразити: я ще вхопила його зацікавлено-виснажений погляд... Хлопчина відчував щось, то так, бо він розглядав усіх нас, потуплених у телевізор. Але одне я знаю – йому цей захід був недовподоби!!! [кліп №3]


Вірити, чи ні, то ваша особиста справа, але у сукупності усі ці кліпи на мене вражаюче вплинули, настільки, що я спала з думкою про те, що я хочу познайомитися з тими дітьми, а разом з тим, я ХОЧУ брати безпосередню участь у допомозі їм, я ХОЧУ зробити так, щоб вони себе почували так само як усі, щоб усі діти мали високу самооцінку, для того, щоб вони відчули свої права, і показали всім своїм гнобителям, що вони – особистості, що мають свої потреби, здібності, вміння, мрії, врешті-решт... Але я, мої бажання, боролася з думкою про те, що це надзвичайно складно: все ж таки, нехай оточення додало усім цим дітям багато важких і несправедливих ярликів (ненавчувані, приречені, божевільні...), але ж за своїми психічними властивостями вони трошки інші. Так, це їх і вирізняє з-поміж Інших, але ж не настільки!!!
Далі, за моєю розповіддю буде видно те, що відміна таврованих від Інших зовсім незначна...
ЖИТТЯ ПО ТОЙ БІК БУДИНКУ
Одразу ж як я тільки-но прийшла, мені пощастило потрапити на одне з їх занять [заняття з самообслуговування/пошиття прихватки], що тривало півтори години... не думайте, що я підкреслюю останніми словами, що було несказанно складно, але насправді я мала на увазі те, що цього часу було якраз достатньо, щоб відчути ту атмосферу, яка панувала там: жарти, відповідальність за свою роботу, збентеженність результатом дії, - словом це все, що притаманне звичайнісінькому суспільству дітлахів (з підлітками не порівнюю, оскільки виконання будь-якого завдання у цьому віці менш насичене відповідальністю)... [клік №1]
Мені надзвичайно сподобалось те, що серед НАВЧУВАНИХ пролунала відповідь на запитання „що таке самообслуговування?”... Хтось же навчив (!!!!!!), не просто ж ця відповідь народилася у голові, як спасіння від такого тягаря як „несподіване запитання”... не кожна „здорова” людина дасть відповідь на таке, і до того ж на зненацьке запитання (!!!). [клік №2]
Діти, у середовище яких я одразу потрапила, на диво (у силу усіх розповсюджених упереджень, щодо „ярликованих” це звісно було так), навіть вміли звертатися по допомогу до викладачки – „не виходить! Не гарно!!!”, цим вони сигналізували про свої власні бажання, щодо отримуваного результату. Цим вони наголошували про існування своєї індивідуальності, неповторності, деякої досконалості, у виконанні власної роботи... так, були такі, що робили свою справу аби-як, але у них теж траплялися проблеми, щоправда інші, про які діти не вагаючись заявляли. [клік №3]


Маю намір розказувати ще і ще про мої перші знайомства, але я маю ще захопитися пережитками і почуттями дітей, а тому зараз буде мій останній фрагмент про знайомство.
ЗА РОБОТОЮ
На цей раз місце проведення знайомства змінюється – відбувається перехід від „навчально-виховательної” учтанови до гуртожитка – місця, де живуть деякі дітлахи. Маленький, затишний будиночок, з невеликою ділянкою, що його оточувала виглядав дуже приємно, та перейшовши його було набагато цікавіше... тут є майстерня!!!! Справжня майстерня, у якій роблять свічки, бумагу, статуетки з сального каміння, папір, ткуть з войлока, - словом тут є все для того, щоб проявити свою фантазію, майстерність і у справі розкритися як особистість. А це вже великий крок у розширенні сфери діяльності для тих, кого до створення подібних майстерень вважали здатними тільки зклеювати коробки. Тепер-то дітлахи можуть показати багатьом „здібним”, що вони можуть навіть більше ніж протиставлювані їм особи [Ура!]
я якраз потрапила на визначну подію, дітей знімали на телебачення (!!!), брали інтерв’ю, знімали як вони працюють: роблять свічки, шліфують каміння... за тяжкою, але творчою роботою. Звісно телебачення було гарною новиною для усіх жителів гуртожитка: прийдуть якісь незнайомі люди, будуть витягувати інформацію про улюблену організацію, чом би їм не допомогти з інформацією, яку вони збирають про установу... Допоможімо![Ура!!]
Ну добре, нічого складного, взяли, зібрались і пішли. Не всі... залишився один хлопчик, який ні на які вмовляння не піддавався. У нього була своя думка, свій поганий настрій... Не просто думка, яка висить у повітрі, а доволі обгрунтована: „Всюди ходять, знімають, задають питання, як якимось...”, - зрозуміло, що нічого гарного у цій характеристиці немає, відчувається посилена увага, яка викликана не якою-небудь святковою подією, або що, а якимось страшним відкриттям усім людям, але найстрашнішим є те, що дехто з об’єктів ВСЕ розуміє, і не може ні на хвильку скрити свого збентеженого настрою з приводу непояснювано-поганої ситуації. Розуміння!!![Ура!!!]


Познайомившись з більшістю мешканців Установи, варто перейти до перших спроб спілкування з дітьми, що розпочались одразу після знайомства. Це виявилося значно глибше, ніж враження, оскільки відбулося безпосереднє глибоке спілкування, внаслідок яких було виявлено чимало позитивних особистісних рис утаврованих.
ДУШЕВНА РАНА
зрада.........................................................................................................загостреність кохання.................................................................................................................цих...нехтування...............................................................................................почуттів........
ПОЛІТ НА КРИЛАХ СПОГАДІВ
Мені здавалося душа моя роздулася до розмірів повітряної кульки за той час, коли день за днем я нанизувала у своїй пам’яті спогади, що збиралися у колекцію найдивовижніших моїх спогадів і вражень...
Щастя... щастя – мить відкриття незнаних сторін людського буття, мого буття. Я жила для цього щастя, я чекала цієї миті, коли воно прийде, та воно прийшло несподівано.
Сценарій будь-якої людини, яка впізнала обидві сторони місяця, прожито. Якраз момент відійти, ступити крок назустіч місячному сяйву. Не сьогодні, не завтра, - треба ще насолоджуватись неопізнаним. А зараз все тчуться і колишуться за вікном сірі серпанки (вони рухаються у ритм моїх думок).”

Вже пройшло багато літ, промайнуло багато годин, але це «відкриття» перетворилося на спірне питання, на предмет дискусій тих, кому вона розповідала цю історію.
-Дивовижно... та хто така ця дівчина? Звідки вона взялась? Звилась з туманів, примріялась? Чи вона мала право це писати? Та вона не знає що то таке, що то за діти, що увібрали в себе як губка турботу, печаль і розпач батьків. Вони є помилкою, їх не повинно було бути, вони – важіль на плечах у своїх близьких, а вона прийшла і каже: „ЦЕ НЕ ТАК!!! Вони лише прикидаються дурнями (!?)!!!” А навіщо їм це? Може їм так легко живеться, що окрім фізичної роботи вони не роблять нічого? А може це такий собі вид – Лінні люди: придурюються з покоління в покоління, а насправді у них і талант і надзвичайні задатки до виконання будь-якої операції. Скажу просто – це ж люди, позбавлені права називатися особистістю. Вічний об’єкт, чи то опіки, чи знущань... І взагалі, Ярисю, у неї паранойя. Була б вона здоровою, не страждала б такими ідеями типу суб’єкт+об’єкт=суб’єкт+суб’єкт. Не знаю якими вітрами могло їй надмухати такі явні ідеї абсолютного перевороту дійсності.
-По-перше, Катря, все те – враження. По-друге – надія. Ця дівчина, незважаючи на те, що вона не пройшла етап „батьки складних дітей” має повне право висловлюватись з приводу обмежень їх прав і інтересів. Для цього не обов’язково бути лікарем – адже утиски розпочинаються через діагноз, але вони не пишуть висновків з приводу шкідливості суспільству утаврованих, як ця дівчина їх називає. Вона має повне право на різні припущення з приводу шляхів розв’язання їх проблеми. Єдине з чим я погоджуюся з тобою – так це з тим, що утавровані – певний окремий вид, але не Лінні, а Залежні, що постійно потребують допомоги, поради, рекомендації, хоча вони вміють все, як помітила ця дівчина, просто їх відмінність відлякує людей тим, що ставитися до залежних потрібно по-іншому, адже в них нема абсолютної самостійності (отже доведеться допомогати). Дівчина наголошує на тому, як мені здалося, що доки не буде змінене ставлення суспільства до утаврованих, доти вони будуть тягарями, як ти висловилася, для своїх родичів.
-Не знаю, а може – навпаки? Адже кому вони ще потрібні, як не близьким родичам
-Помиляєшся Катря, вони потрібні всім...

З-за віконного скла на мене дивилась жінка: сіро-блакитні очі, витончені риси прозорого обличчя, що чомусь здавалося знайомим. У неї був дуже проникливий погляд, що змусив мене повернутися у її сторону. Дивилась спокійно, уважно. І чомусь зовсім не дивувало те, що через неї було прекрасно видно гілки ближнього дерева і зграйку горобців на них. Таємниця цього погляду розкрита. Ця жінка тепер усім розказує філософію щастя, сценарій свого життя, але відгукується воно лише у нечерствих серцях дзвоном тихого шепоту.
Ярина і Катря лишилися наодинці зі своїми пролонгованими думками; і зграйка горобців на гілках ближчого дерева. Але колись вони зрушать з місця!!!