роздуми про сутність

Жінка у філософії

Проблема жінок з’явилася у момент зародження цього різновида знання (філософії), щоправда виражаючись через тілесність. Це пов’язано з тим, що філософія була першим джерелом людського знання-пізнання, - людина як пізнавала життя через філософію, так і черпала з неї знання (принаймні з точних наук). Роздуми античних філософів про матерію, стали основою для поняття „ідеал”. Так і з’явилося у античній філософії поняття ідеалу краси тілесної.
Основною передумовою появи цього терміна є, на мою думку, вивчення жінок не як соціальної істоти, а як тварини, що є плацдармом для продовження роду і для забезпечення усіх необхідних для існування благ (жінка веде господарство, забезпечує чоловіка одягом, виховує дітей).
У сучасному суспільстві не збереглася така дискримінація жінки з боку чоловіків. Але проблема в тому, що, будучи генетично схильними до чоловічого поневолення жінки знаходять своє призначення у прагненні бути близькими до еталону краси тілесної (вигаданий чоловіками термін), а отже прагнуть себе поневолити на користь чоловікам. Яскравим прикладом „самопоневолення” є так звані жінки-музи, котрі використовують свою тілесну красу на користь збільшення творчого потенціалу чоловіка.
Останнім же показники краси тілесної жінок важливі саме тим, що живучи посеред певних ідеальних форм, чоловіки відчувають потік сексуальної енергії, яка при перенесенні в інші сфери діяльності (наприклад робота) дає позитивні результати, наприклад з’являються нові ідеї, наснага до їх реалізації як говорить російський філософ В. П. Петров „...еротична енергія є вічним джерелом творчості...”
На основі попередніх роздумів на тему тілесності виникає запитання: хто така та жінка-муза? На це запитання я спробую дати відповідь у своєму рефераті.
До нашого часу дійшли свідчення про багатьох жінок-надихательниць чоловіків. Як от наприклад Ліля Брік – якщо узагальнити сферу її діяльності, то ми з впевненністю можемо говорити про неї як про діячку культури. Ліля Брік була перекладачкою (вона перекладала п’єси з французької і німецької мов для московських театрів). Вона випробовувала себе як письменницю, режисера (близько 1929 року вона зняла фільми „Євреї на землі” і „Скляне око”), як акторку (знялася у 1918 році у фільмі „Закованная фильмой”). Ліля Брік навчалася на скульпторному факультеті у Мюнхені. Одним словом ми не можемо говорити про значний внесок Лілі Брік у певну сферу культури, ці всі моменти її життя плутаються, зібравшись у оточення видатних митців (ще один момент життя Лілі Брік); з цього випливає висновок, що вона вбирала в себе таланти усіх видатних діячів в обмін на свою здатність до надихання.
Ліля Брік була кимось на зразок посередника між Маяковським і цілим літературним салоном у якому знаходились Бродскій, Вознєсєнскій (йому Ліля Брік допомогла стати членом літературного салону), Лимонов.

Ми маємо свідчення про існування ще однієї жінки-надихательниці Лу фон Саломе, нареченої Фрідріха Ніцше, що мала неабиякий розум а також надзвичайну інтелектуальну сприйнятливість. До найбільших її досягнень можна віднести те, що вона стала прообразом Заратустри і як наслідок – „однією з найвинятковіших жінок в історії Європи”. Як аргумент на захист винятковості Лу Саломе Анатолій Паньковський додає каталог з іменами, що тим чи іншим чином були пов’язані з нею: Ніцше, Фрейд, Рільке, Ібсен, Толстой, Тургєнєв, Вагнер. „З її ім’ям пов’язують самогубства Віктора Тауска і Пауля Ре, за настановами Мартіна Бубера (що був її близьким другом) Лу Саломе написала книгу під назвою „Еротика”, що стала бестселером у Західній Європі.
Не будучи інтелектуально збагаченою Лу була надихательницею Ніцше (окрім твору „Так казав Заратустра” у нього у період зближення з Саломе з’являється багато висловлювань з приводу буття), також вона була гарним об’єктом дослідження у Фрейда, для його праць з практичного і теоретичного психоаналізу.
Як узагальнення рис притаманних цим обом жінкам робимо висновок, що вони були народжені для того, щоб дарувати талановитим людям грунт для творіння; жертвувати себе заради збагачення творчої сфери інших людей. Тим самим заперечуючи твердження про те, що генії тягнуться до геніїв. Але окрім того, що вони були лише певним об’єктом спостереження ці невисокоінтелектуальні створіння використовували це на розвиток реалізації власного буття, існування, про що свідчать їх випробовування у різних сферах культури.
Беззаперечно ми можемо стверджувати, що дружина не може бути надихательницею, оскільки її головною функцією є забезпечення „приземистого буття” свого чоловіка. Згадуючи про дружину ми маємо на увазі жінку, котра відає домашніми справами, у тому числі і продовженням роду. Тому жінка-дружина – це як символ буденності; а отже творчі люди не мають грунту для творіння (таким собі грунтом можуть бути певні нові пізнання, нові враження).
Анатолій Паньківський звертає увагу на те, що дружини митців не потрапляють у розряд муз, наводячи приклад, за яким Гете присвячує саме Беттіні Бретано (музі) багато хвилюючих рядків.
Можна звернути увагу також на висловлювання Ніцше з якого видно, що дружина не варта поваги: „Жінка не розуміє, що таке їжа, і хоче бути куховаркою! Якби жінка була мислячою істотою, то вона як кухарка протягом тисячоліть повинна була б зробити найвеличніше фізиологічне відкриття, а також взяти у свої руки мистецтво лікування! Завдяки дурним кухаркам, - повній відсутності розумності у кухні, довше за все затримувався розвиток людини, більше за все йому нанесено різних недоліків і нині справа йде не на краще. Йдеться про жіночу вищу школу.”
У цьому висловлюванні мовиться про те, що жінка надзвичайно розумна істота по своїй суті, але прив’язаність до домашніх обов’язків змусила жінку звузити сферу пізнання, через що ці розумні створіння навіть не здогадуються про те, що вони можуть бути лідерами суспільного руху (вони можуть забезпечити швидкий прогрес). Отже, з вищепрокоментованих слів можна сміливо говорити про те, що жінка-дружина (або домогосподарка) – не гідна піднесення, оскільки вона наклала на себе ярмо буденності (звуженого пізнання).
Але вже тут варто замислитись: чи дійсно жінка накладала на себе тавро ув’язненої домогосподарством? Чому ж жінка-муза, вільна у всіх своїх бажаннях не очолює прогрес?
Останнє запитання тут є доречним, оскільки Ніцше, у своєму висловлюванні мав на увазі Лу Саломе, як розумну жінку, котра свого часу відмовилася від шлюбу з ним.
Однією з головних умов існування музи є, безпосередньо, почуття, якими митець її наділяє. Таким почуттям найчастіше виступає кохання. Муза – та жінка, яку митець кохає. Митець ладен всіляко звеличувати її у своїх творах. „Вбити Бога – це не значить породити дьявола. „по той бік добра і зла”, де закони життя диктує Життя, нема місця і сатані, як і одному з вічних предикатів Бога.” – Ніцше, напевно, описує на цей раз силу почуттів (кохання) до Лу Саломе „Вбити Бога”, разом з тим усвідомлюючи, що ця жінка занадто незвичайна („з надто зіпсованим характером”) для того, щоб розділяти любов до Бога і до неї.
Бердяєв у книзі „Сенс творчості” стверджує, що „любов – творчий акт, що розриває усі межі, що обмежують її форми.” Ця фраза якраз і є ключовою у стосунках Фрідріха Ніцше і Лу Саломе, оскільки у обох них любов породжує великий приплив творчості: як-от у Ніцше велика любов виражається певними роздумами на тему жінок.
У Саломе ж любов перетворюється на нові ідеї щодо „жінки в собі”, на що Ніцше пізніше писав відгук: „Жінка прагне самостійності: і для цієї мети починає просвіщати чоловіків з приводу „жінки в собі” – це складає найгіршу частину прогресу в справі „обезображения” Європи, що повинні вивести на світ божий ці незграбні намагання жіночої науковості і „самообнажения!” У жінки стільки причин для сором’язливості! В жінці приховано стільки педантизму, стільки поверхового, шкільно викладацького елемента, „мелкой приспособленности, мелкой разнузданности и нескромности”...”
Про любов Георг Зіммель писав, що „Любов надзвичайно важливо прийняти за формальну функцію душевного життя, функцією, котра актуалізується йдучим від світа імпульсом, але нічого не визначає заздалегідь відносно носіїв цього імпульсу. Це почуття більш наповнене, ніж багато інших, пов’язано з охоплюючою єдністю життя.”
Отже, таке почуття як кохання має властивість віддаляти носіїв цього почуття від буденності, наближаючи їх до творчості. Муза є збудником цього почуття у митців; муза – засіб перенесення творчої особистості у сферу творіння.
Роблячи висновки з усього вищесказаного перейдемо до відповіді на поставлене на початку реферата запитання: хто ж така муза?
Отже муза – це красива, ні від кого не залежна, оглядово обізнана у всіх сферах буття жінка, що має вміння надихати діячів культури на нові ідеї. До речі поняття краса і любов йдуть поряд у Георга Зіммеля „Вічна краса Афродіти постає з піни бурхливого моря що з’являється. Безперервно утворююча, безперервно народжуючи життя, опосередковуюча будь-які два гребені своїх хвиль притяжінням статей, що відчувають тепер насильницький оберт навколо осі, в результаті якого це тяжіння стає любов’ю, тобто піднімається у царство байдужості до життя, байдужості до всього його виробництва і опосередування. Анатолій Паньківський стверджує, що жінка здатна виступити в якості свого роду філософії – це як підтвердження того, що будь-яка жінка не може існувати сама по собі, аналогом якої є поняття „філософія”.
Отже жінка до сих пір залишається у певному поневоленні з боку чоловіків, оскільки „вона” – лише доповнення до „нього”, тому все-таки, кожна „незалежна” жінка (муза за текстом) підсвідомо прагне бути якнайкращим доповненням чоловіка.

Список використаної літератури:
1. Анатолий Паньковский «против Лу Саломе»
2. В. П. Петров «Проблема духовности сексуальногов истории европейской философии и русского платонизма»
3. Георг Зиммель «Фрагмент о любви»
4. Биографии persona.rin.ru/cgi-bin/rus/